Сексуальне насилля, пов’язане з конфліктом, лишається одним із найбільш табуйованих, але водночас і руйнівних явищ XXI століття. Згідно зі Звітом Генерального секретаря ООН про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (2024), за останні роки кількість зафіксованих випадків СНПК у світі зросла, попри те, що частину з них просто замовчують самі постраждалі — через стигматизацію жертв, сором і страх. Ще гірше — цей досвід майже ніколи не обмежується лише впливом на життя окремої людини. 

«На деокупованих територіях я бачу, як це насильство розриває зв’язки між людьми, руйнує основи довіри й створює атмосферу страху та зневіри. Люди, які стали свідками або чули про такі злочини, починають відчувати, що світ небезпечний і несправедливий. Це призводить до зниження мотивації й бажання змінювати ситуацію. З часом така емоційна порожнеча та розпач можуть поширюватися населенням. Це погіршує соціальну ситуацію та гальмує процеси відновлення», — коментує психологиня проєкту GIDNA, травмотерапевтка Наталія Присяжнюк.

Так СНПК перетворюється на колективну травму, яка передається крізь покоління, змінює родини та саме суспільство. «Люди, які постраждали, часто уникають будь-яких спроб відновлення, сприймаючи їх як безглузді, через безвихідь. Мені доводиться бачити, як ця психологічна блокада погіршує загальний настрій навіть серед тих, хто не став безпосередніми жертвами», — додає Наталія.

Що таке колективна травма та як вона формується?

Коли психологічна травма виходить за межі індивідуального досвіду та впливає на спільноту людей або навіть націю, тоді ми говоримо про колективну травму. Вона виникає, коли велика група переживає однаковий досвід насильства чи проходить через схожі страждання, які залишають слід у свідомості наступних поколінь.

Травма поколінь — це процес, в якому біль і наслідки пережитих травматичних подій передаються від батьків до дітей. Яким чином? Через виховання, соціальні наративи та й біологічні механізми. Вона може проявлятися у закладених з народження моделях поведінки, страхах, посттравматичних розладах або навіть фізіологічних особливостях.

«Колективна травма, яка охоплює ціле суспільство, має довготривалий вплив на людей. Це проявляється не лише у зміні соціальних норм, а й у психічному стані майбутніх поколінь. Зараз, працюючи з людьми, я бачу, як травматичний досвід, пережитий їхніми батьками, впливає на дітей. Вони починають не тільки повторювати емоційні патерни своїх батьків, але й переживати наслідки таких травм на фізіологічному рівні», — розповідає Наталія Присяжнюк.

Передача колективної травми відбувається через кілька механізмів, зокрема через епігенетику, виховання та соціальні наративи. Наприклад, сильний стрес і травма можуть впливати на експресію генів, що передається нащадкам. Тобто люди, чиї предки пережили насильство чи геноцид, можуть мати підвищену вразливість до тривожних розладів і депресії.

Травмовані батьки підсвідомо схильні передавати дітям певні деструктивні моделі поведінки власним прикладом або ж методами виховання. Так, діти, які зростають у сім’ї, один із членів якої мав травматичний досвід, можуть засвоювати певні поведінкові моделі: психологія жертви, страх осуду та чужої думки, пригніченість та відчуття безсилля. 

Наталія Присяжнюк розповідає, що матері, які пережили сексуальне насильство, можуть неусвідомлено проєктувати свої страхи та травму на власних дітей: «Це може виявлятися в надмірній опіці, недовірі до інших людей, уникненні певних ситуацій або місць. Цей “несвідомий” механізм передачі травми полягає в тому, що дитина поглинає емоційний стан батьків і адаптує його як модель для власного життя. Батьки можуть намагатися захистити дітей від того, що вони пережили, і таким чином навпаки замкнути їх у своєму колі страху та тривоги».

Наталія ділиться прикладом з власної практики: «Я працювала з молодою жінкою, чия мати пережила СНПК. Хоча дівчина не стала жертвою безпосередньо, вона все одно мала сильні тривоги, страхи та проблеми з довірою до людей. Її поведінка була схожа на ті моделі, які вона бачила у своєї матері, — зосередженість на безпеці, обмеження свободи дій. Ці проблеми також відображалися на її здатності побудувати здорові стосунки».

Як СНПК стає колективною травмою?

Колективна травма може мати глибокий вплив як на окремих людей, так і на суспільство загалом. Так само як і життєвий досвід окремої людини (наприклад тієї, що пережила СНПК) може відобразитися на її родині, найближчому оточенні та навіть на всій нації. 

Особиста трагедія стає колективною травмою, коли ми спостерігаємо зниження рівня довіри між людьми, спільне замовчування травматичних подій або, навпаки, прагнення до радикалізації та насильства. На рівні суспільства — помічаємо посилення дискримінації та труднощі у відновленні миру після конфліктів.

У суспільствах, де СНПК стигматизується, постраждалі часто змушені мовчати через страх осуду, що лише посилює ізоляцію та біль. Олександра Беседіна, психологиня проєкту GIDNA, КПТ-психотерапевтка, додає з власного досвіду роботи з жінками, які постраждали від СНПК: «Така травма часто супроводжується мовчанням через почуття сорому. Бажання розголосу залежить від оточення, в якому зростала людина та знаходиться зараз. Якщо це було підтримуюче середовище, з доступом до інформації, родина, в якій можна було відчути безпеку прояву емоцій та підтримку — це одна історія. Але ж багато випадків стаються саме в маленьких селищах, часто з людьми, що не мали такого “теплого” досвіду. Тож вони відчувають себе наодинці з цим болем, що обтяжений почуттям сорому, іноді навіть провини».

Ці почуття перетворюються на колективний досвід, який поступово формує соціальні та культурні установки, що ускладнюють подолання травми. Як цьому запобігти? Олександра радить починати, перш за все, з інформування: «Я бачу необхідність проведення психоосвітних заходів для підвищення обізнаності людей у маленьких містечках, тим паче біля лінії фронту, про СНПК, важливість своєчасної допомоги та необхідність підтримки спільноти. Що переживає людина, яка зазнала такого? Це дисоціація, депресивні стани та флешбеки, можливість розвитку ПТСР, самоушкоджуюча поведінка, зневіра та втрата відчуття безпеки. Водночас її рідні та близькі не завжди можуть допомогти та підтримати, оскільки самі відчувають провину, безсилля, навіть депресію. Важливо, щоб постраждалі знали, що вони мають право на допомогу та де її отримати».

Олександра додає: «Тема має перестати бути табуйованою. Крім того, не можна забувати, що чоловіки також страждають від СНПК, і важливо проводити інформаційні кампанії про необхідність якісної підтримки, роботу з розповсюдження інформації про СНПК, шляхи подолання травми, симптоми та необхідність підтримки на рівні сім’ї та громади. Тільки разом, створивши доброзичливу атмосферу в спільнотах та громадах, можливо досягти психологічного покращення, зцілення ран війни та подолати колективну травму».

Як працювати з колективною травмою?

Подолання колективної травми потребує комплексного підходу, запевняють фахівці проєкту GIDNA від фонду Future for Ukraine. І починається все з терапії на особистісному рівні. Психологи GIDNA надають безоплатну професійну психологічну допомогу для жінок, що постраждали від війни, зокрема й СНПК. Лише за перше півріччя 2025 року команда GIDNA уже отримали 47 нових запитів, і провела 438 індивідуальних сесій.

«Запобігти передаванню травми наступним поколінням можна через усвідомлення болю, який пережили батьки. Тільки через загоєння їхніх ран можна допомогти дітям пережити цей травматичний досвід. Психотерапія дає можливість не лише зрозуміти, як працює травма, але й активно працювати з нею, змінюючи негативні патерни поведінки», — коментує Наталія Присяжнюк.

Вона також додає: «Я мала випадок, коли жінка, яка пережила СНПК, несвідомо передавала свої страхи дитині. Вона постійно захищала свою доньку від будь-яких небезпек, навіть якщо це були невинні ситуації, що викликало у дівчинки підвищену тривожність. Заняття психотерапією допомогли матері усвідомити свою поведінку, і після певного часу вона почала розуміти, як важливо дозволити своїй доньці виростати в середовищі довіри та емоційної безпеки».

Одним із найефективніших методів роботи є зокрема когнітивно-поведінкова терапія (КПТ), яка допомагає змінити руйнівні переконання і навчитися справлятися з тривогою. Інший підхід — травмофокусована терапія, яка дозволяє прожити та поступово інтегрувати болісний досвід, знижуючи його вплив на життя людини. У комплексі з попередніми діють тілесно орієнтовані методи: соматична терапія, йога та дихальні практики. Вони допомагають розірвати зв’язок між тілесними реакціями та емоційним стресом.

Хоча може здаватися, що ділитися таким важким досвідом у групі — неможливо, практика доводить, що саме групова терапія та підтримка людей, які пережили схожий досвід, відіграють ключову роль. Це допомагає постраждалим відчути розуміння та прийняття.

Як суспільство може підтримати та допомогти?

Важливо зазначити, що для подолання травматичного досвіду на рівні суспільства терапії окремих індивідів недостатньо. Саме суспільство має працювати для подолання травми. Крок №1 на цьому шляху — дестигматизація постраждалих від СНПК через просвітницькі кампанії. Говорити про травму важливо, щоб розірвати цикл мовчання та повторення насильства, щоб усвідомити глибину проблеми та створити умови для зцілення постраждалих.

СНПК вимагає уваги, розуміння та дій, як на рівні держав, так і на рівні окремих спільнот. Зокрема, створення безпечних осередків, куди можна звернутися по допомогу: як фізичних, так і онлайн. Надважливий інструмент — посилення правового захисту жертв і доступ до безплатної психологічної допомоги, які разом сприятимуть якісній реабілітації та інтеграції постраждалих.

Якщо ви або ваші близькі постраждали від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, — звертайтеся по безплатну та анонімну допомогу від психологів GIDNA. Зв’язатися з нами та залишити заявку на терапію можна, заповнивши форму.